06 березня 2015 - 31 березня 2015
Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20)
Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування.
«Він першою чергою естет, естетика якого парадоксальна. Можна сказати, що Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування. Це його налаштування не має нічого спільного із естетською позою, манерою, світоглядною маскою – воно в нього вроджене, інтуїтивно прийняте ним як очевидна і природна реакція на бридоту й красу, зло і добро, величне і нице. Світ у чуттєвому об’єктиві Мінька – надщерблений, подряпаний, розкраяний світ первозданної цілісності і небесної досконалості – завжди залишається настільки драматичним, наскільки сповненим особливої цілющої гармонії. Ранимість цього світу воскресна, жива, відкупна; краса, покликана рятувати світ – доречна і необхідна, а гармонія проявляє себе єдиною піднебесною правдою.
Ви, як глядач, за розхитаною формою – зокрема й особливо – на пізніх полотнах Мінька, за нервозним частоколом ліній, чимсь невідмовно схожих на подряпини, за драматичною відвертістю колірних плям і ламаною рисувальною структурою, неодмінно відчуєте подих розкішної гармонійної сутності буття – єдиносущого, неподільного і величного. Парадоксальність мінькової стилістики проявляється саме в цьому яскравому ракурсі. У міньковому сумному ви помітите не сумне а веселе, у жорсткому трагічному виявите спокійне й стоїчне, у нагромадженні форм знайдете лад, порядок, виважену благодать.
Уродженець українського Сходу (народився 3 серпня 1938 року у Макіївці), Мінько органічно зберіг у собі степову парадигму. Знаю, що захоплюючись красою Карпат, він ніяк не торкався цієї теми, віддаючи перевагу рівнинній Волині з її відкритим простором і дзеркальними плесами озер. Волинь стала його любов’ю і ностальгією водночас, так само як Львів – органічною батьківщиною і, заодно, життєвим ковчегом. Йому були зрозумілі й близькі західні тенденції в філософії, орієнтації, призначенні мистецтва, як зрозумілими були індивідуальні особливості живопису Пікассо чи Кіріко, однак, як і для іншого великого українця Архипенка, істинне джерело його натхнення містилося в епіцентрі саме української естетичної свідомості. Мінько шанував і глибоко поважав своїх учителів – Карла Звіринського та Романа Сельського, але дійсний імпульс для власного творчого становлення знаходив виключно у своєму нутрі. Здається, на цьому шляху він не знав сумніву, хоча, вірний високим етичним ідеалам, чисто по-людськи бував обкладеним сумнівами. Його вислів – малюю те, що люблю – чудовий епіграф як до його біографії, так і до творчого кредо.
Ще раз, шановний глядачу, пригляньтеся до вибраних полотен Олега Мінька у залах Національного музею. Знову поверніться до них. Ви ще і ще раз відкриєте для себе нові відтінки настрою і нові грані відчуття, властиві Мистцеві, Вам і маєстатичній, напруженій, високогармонійній драмі навколишнього життя,» – Любомир Медвідь, куратор виставки.
За категорією
За датою
до 01 грудня 2024
до 31 грудня 2024
до 25 жовтня 2024
до 01 грудня 2024
до 10 листопада 2024
до 22 жовтня 2024