Виставка Романа Петрика «Святині України»

На виставці представлено понад 40 творів Романа Петрика.
«Графічне мистецтво є одним із найдавніших видів мистецтва. Перші зображення контурів і силуетів тварин та людей на стінах печер були графічними малюнками. Багато декоративно-прикладних речей, створених у добу неоліту та бронзового віку, епох Відродження тощо – це теж зразки графічного мистецтва.
Слово «графо» – у перекладі з грецької – означає «пишу». В порівнянні з живописом графіка має певні умовності, вона скупа та лаконічна. Основними засобами зображення у графіці є лінія, штрих, крапка, гра контрасту, світла й тіні. Для виконання графічних творів використовують олівець, вугілля, туш, соус тощо. Це відрізняє графіку від живопису, в якому вдаються до розмаїтої палітри фарб.
Графіка застосовується досить широко. Її види і форми дуже різноманітні: станковий та учбовий рисунок, естамп (усі види гравюри й літографії), книжкова ілюстрація та орнаментика, журнальний та газетний рисунок, плакат, афіша, реклама й етикетка, грошові знаки й поштова марка, листівка.
У моїх перших роботах особливе місце відведено зображенню дерев’яних церков. Церква – це особлива складова і невід’ємний компонент народності й духовного менталітету української нації. Вона завжди була джерелом відновлення, захисту і демонстрації українських традицій, обрядів та звичаїв. Церква – це не тільки святиня для кожного християнина, який вбачає у храмі помешкання Бога і шлях до спасіння, але й те “духовне”, без чого життя, творчість і вибір вірної дороги на землі є неможливими. Будівля храму втілює те чисте джерело, з якого український народ черпає наснагу до подальшої боротьби, творчість і фантазію для творіння, любов, лагідну вдачу і силу для ідентифікації себе як великої нації.
Упродовж багатьох століть українська церква була єдиною спорудою, про яку найбільше дбали. Її завжди щедро прикрашали – як за часів Я. Вишневецького, Б. Хмельницького, І. Мазепи, так і за часів панщини, визвольної боротьби УПА, “червоного” терору. Кожен українець, незважаючи на обставини, вважав своїм обов’язком зробити пожертву на церкву. Всім відомі історичні факти, коли церковні споруди ставали притулком, цитаделлю і, навіть, останнім рубежем оборони й порятунку для багатостраждального народу. І треба вважати чудом те, що стільки церков ХVІ-ХІХ ст. залишилися до наших днів. На жаль, зараз ці історичні артефакти українців знищуються часом, вогнем, мовчазною байдужістю громади та відповідальних осіб зі збереження пам’яток культури.
У наш час потрібно більше звертатися до історії, традицій і, особливо, до духовної сфери. Вивчаючи і аналізуючи події минулого, ми навчимося цінувати і берегти ті моральні, етичні і суспільні чесноти, які пропагуються і втілюються у життя через церкву. Озирнувшись у минуле, ми бачимо, що жодна культура, жодне суспільство не може існувати в злагоді, благополуччі, любові без впливу духовних норм та правил.
Саме церква є найбільшим і найціннішим релігійним атрибутом і символом, про який потрібно пам’ятати, пропагувати і висвітлювати його в усіх мистецьких проектах.
Декілька слів про себе. Народився у Львові 1961 року. Завжди подобалась старовина: старий глиняний горщик, стара прялка, що стояла на стриху старої хати, давні кам’яниці Львова, ліпнина на них. Можливо, звідси – прагнення стати архітектором. Вступив у вуз та ейфорія стати “великим”, як Кензо Танге чи Лє Корбюзьє, швидко минула – реалії інші. Почав займатися графікою. У 1984 році завершив навчання, хотів працювати в інституті “укрпроектзахідреставрація”, але не судилося – не було вакансії. Влаштувався художником-реставратором Київської філії по реставрації живопису у Львові. Робота була цікавою, відвідав багато різних пам’яток, робив замальовки, ескізи.
У колективі майстерні познайомився з людьми, які захоплювалися колекціонуванням української старовини. Прилучився і я до цього, навіть став одним із співзасновників Інституту колекціонерства при НТШ, що діє у Львові. Займаюся графікою – просто для себе, для душі. З боку моєї дружини Олі та сина Андрія я завжди бачу лише розуміння і можу займатися улюбленою справою. Моя техніка – туш, перо. Часто дарую свої роботи друзям, знайомим. Декілька творів було представлено на виставках у Польщі (Краків, 1989 р.), Канаді (Торонто, 1995 р. – виставка в українській громаді). Роботи публікуються з 1999 р. в журналі “Діти Непорочної” (видавництво “Добра книжка”).
Багатьох із зображених споруд уже не існує, велика кількість знаходиться у занедбаному стані. Тому, дорогі українці, не будьмо байдужі до того, що будували наші прадіди, збережімо Нашу історію. Бо хто ж, якщо не Ми?», – розповідає Роман Петрик.