Виставка Петра Антипа «Богиня степу»

Виставка є продовженням першого етапу проекту «Амазонка – богиня степу» у київському Національному музеї Тараса Шевченка (квітень, 2017). Доповнений новими живописними і скульптурними творами, циклом робіт малої пластики й графічною серією «Амазонки» (2017 – 2018), проект не лише продемонструє широкий діапазон візуально-образних форм і нові грані творчості художника, а насамперед представить її як цілісне явище. Єдність його виявляється як в суто технічних прийомах і манері зображення (монументальності, графічності, поєднанні геометрії (стереометрії в пластиці) та антропоморфності, комбінаториці форм, кольорів і світлотіньових контрастів), так і в концептуальній складовій робіт, які наче пуповиною зв’язуть різні царини мистецтва Петра Антипа.

Художник звертається до колективної пам`яті й актуалізації культурних смислів, накопичуваних у надрах колективного підсвідомого впродовж століть і навіть тисячоліть. Головний «герой» проекту – міф, як один із носіїв-репрезентантів культурної пам’яті й водночас як позачасова модель, що стає джерелом індивідуальної міфотворчості художника. Йдеться про автохтонну, відому нам за античними джерелами (оповідання Геродота про Велику Скіфію), міфологічну спадщину. Так, на початку 2010-х років, наче в передчутті майбутніх подій в країні, у творчості Антипа з’являється архетип амазонки. Згодом він еволюціонує від переживання особистісної трагедії в картині «Пе́нтесілея, Ахіллес і Терсіт» (2012) до узагальненого образу володарки степу (з 2014): недарма вона – «богиня» в інтерпретації автора. У 2017 році художник повертається до індивідуального характеру й більшої інтимності, зокрема, через серію портретів і рисунків на еротичну тематику.

Проте Петра Антипа людина цікавить насамперед як частина природи та історії. Властиве художнику неоміфологічне, універсальне сприйняття світу, де все, за висловом О. Геніса, «однаково важливе, однаково неважливе, однаково священне», віддзеркалюється в усіх його творах. Композиція в них позбавлена часу. В його скульптурно-живописно-графічному всесвіті всі – сучасники. Тут немає прогресу чи еволюції, відсутні минуле та майбутнє, є лише теперішнє, в якому люди, тварини, каміння, біоморфні та геометричні елементи зливаються в єдиний живий організм. Й недарма постає скульптурний образ бога часу – Світовида.

У цьому синхронному світі художник шукає нової цілісності, порядку, свідомості, яка виходить з тотожності макрокосма й мікрокосма, суб’єкта та об’єкта, природи і людини… Під цим оглядом залюблена в степову давнину творчість Петра Антипа – на часі. Адже сьогодні нове виростає з минулого. Ми активно згадуємо про архаїчний синкретизм, а наука змінює парадигму, уявляючи світ як павутиння взаємопов’язаних процесів, серед яких ніщо не має фундаментального характеру.

Авторка тексту: Марина Стрельцова, мистецтвознавець, координатор проекту

Довідка про автора

Петро Антип – архітектор, скульптор, маляр, графік, громадський діяч. Народився 1959 року в Горлівці Донецької області, Україна. У 1980 –1984 роках навчався в Пензенському художньому училищі ім. академіка К. А. Савицького.
З 1989 року – член Національної спілки художників України.
1990 рік – стипендіат Спілки художників СРСР.
З 2009 року – заслужений художник України.
З 2014 року живе та працює в Києві.

Автор проекту «Фонтан життя» в Запоріжжі (2005), який увійшов до Історії українського мистецтва (т. 5, 2007); фонтана «Грошеве дерево» в Донецьку (2009); пам’ятника Петрові Горлову (1999); співавтор пам’ятників Т. Шевченку в Горлівці й Добропіллі; академіку М. Амосову на Байковому кладовищі в Києві (разом із О. Дяченком, 2003); Федору Єнакієву (2010) та поету Степанові Руданському в м. Калинівці Вінницької області (2014).

Твори Петра Антипа знаходяться в музеях, галереях і приватних колекціях України, Росії, США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Швеції. Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР і Міністерством культури України.

Про творчість мистця знято п’ять документальних фільмів.