Виставка Олега Чорного Transmission Impossible

Автор виставки – Олег Чорний, білоруський режисер, який живе в Парижі та Венеції. Його роботи зберігаються у Центрі Помпіду, а фільми демонструвались на багатьох міжнародних фестивалях – у Локарно, Роттердамі, Відні та на Венеційському бієнале.
Олег Чорний народився в Мінську (1971). Навчався в Дюссельдорфській Академії мистецтв та в національній студії сучасних мистецтв Le Fresnoy (Франція). Живе у Парижі та Венеції. Його роботи включають документальні, короткі постановочні, але здебільшого такі практики, які не зовсім вкладаються в загальні жанри, в тому числі експериментальний кінематограф чи відеомистецтво. За основу часто береться одна єдина план-секвенція. Зафіксований за допомогою камери та мікрофону матеріал, залишається опісля в процесі «вертикального» монтажу, своєї лінеарної послідовності та постійної витримки, щоби таким чином відновити об’єктивність, притаманну йому до проходження через сенсори.

Його роботи — аудіовізуальні портрети та філософські медитації на тему сексуальності, політики, онтології образу — демонструвались на передових кінофестивалях, в тому числі Відень, Венеція, Роттердам, Загреб, Мінськ і в таких культурних центрах, присвячених сучасному мистецтву: Центр Помпіду (Париж), Палаццо Грассі (Венеція), Кунстпаласт Еренгоф (Дюссельдорф), музей сучасного мистецтва Монреалю.
В Україні брав участь у виставці Zbor, Движение беларуского искусства. Платформа Ізоляція, Київ.

Transmission Impossible. Чотири відео та аудіо проекції розміщені в трьох суміжних просторах і зміщені поміж собою в часі, загальною тривалістю в один повнометражний фільм. Фільм, але якого роду? В цьому й уся річ, що як випливає з назви це — фільм без роду. І сама неможливість наступності, яка може бути чи не бути оскаржена, тут являється сюжетом виставки.
Представлені чотири незалежні роботи різних років, у кожної з якої своя тональність, своя аніма, але якщо на них подивитися разом, то в композиції знайдеться менше випадковості, ніж в кожній з цих робіт окремо. Промінь світла, ковзаючи піднятими списами легіонерів в одній із них, знаходить своє природне відображення в персонажі, що перетинає екран на ходулях, з іншої. Пошук цензури між двома стінами в ательє художника (Nan Hoover) — у вібрації настроюваної струни клавесину.
La linea generale (Генеральная линия) 2010, 16′.
Панорама починається з Мосту Свободи, об’єднуючого історичний центр Венеції з материком. Фон — Доломіти. Звук понтонного причалу, що б’ється об берег. Зміщення камери по периметру міста поступово виявляє вертикальний профіль самого руху. Спочатку чіткі обриси будівель множаться, розходяться, стають розпливчастими, ніби як наше око раптом фотограму за фотограмою втрачав здатність до фокусування. Персонаж на ймення Сагредо (голос за кадром Джорджо Агамбен) уявляє собі корабель, на борту якого є особливе перо, що може писати, залишаючи слід у повітрі.
Flashback Legion 2016, 20′.
Промінь сонця повільно піднімається по холсту Тинторетто, вихоплюючи з тіні лиця римських солдат, інші деталі картини. Шум площі ззовні, ехо кроків всередині церкви. В реальний час натурального світла вплетені фрагменти минулих та майбутніх його позицій. Відносно до лінеарної хроніки променя ці епізоди — одночасно події в пам’яті: flashback/flashforward і просто спалахи.
Грозові хмари на картині, як і було передбачено художником майже п’ятсот років тому продовжують змінювати сезони і години доби, споглядаючи подію на Голгофі також як явище природи.
Slight Delusion of Grandeur (Скромна манія величі) 2019, 20′.
Вітер грає на «монохорді» з пластикової ленти-відтяжки. Знята одним двадцятихвилинним планом, сцена порізана та перекроїна точно слідуючи інтервалам його щипків. Саме стрекотіння цієї стрічки (а не фільму в проекторі) задає мотив світлотіней на екрані, через який пробирається людина на ходулях. Плани не змінюють одне одного, а ніби переступають одне через одного. Можливо, в прустівському розумінні теперішнього, як такого, що залізло на ходулі минулого. В той час коли титр відсилає до зауваження Мішеля де Монтень, що «і на ходулях треба пересуватись за допомогою своїх ніг. І навіть на найвищому зі земних престолів сидять незмінно на власному заді.»
Transmission Impossible, 2021, 20′.
По ту сторону екрану — туман, погоня, охоронці в помаранчевих жилетах. По цю сторону — епічна комедія в масках, своєрідна адаптація Аристофанівського Світу, де герой на розгодованому ним гнійному Жуці летить на небо з посланням до богів. Водночас сам екран — нездоланна перешкода для падаючого на нього світла.
Якщо подивитись тільки на дату, роботу можна прочитати в контексті пандемії, клаустрофобії ізоляції, політичної катастрофи, непререборного пришвидшення, що призводить до відсутності одночасно в тому, що називається су-часність.
Але є і проста неможливість впізнати місце знаходження арештованого, в чому його звинувачують і неможливість залишити звичайну передачу для ув’язненого в Білорусі сьогодні.