Виставка Максима Дондюка «Сучасний український ландшафт»

Війна випускає всі руйнівні сили людства. Що це за божевілля? Вона забирає найдорожчих людей і надію, ламає долю, руйнує мрії. Війна спричиняє порожнечу. Людський розум, травмований війною, схожий на безлюдні руїни.
Серія «Між життям і смертю» – це роздуми про війни, у які загрузло людство. На фотографіях видно зруйнований схід України, поля кровопролитних битв 2014 року. Кілька років по тому, повернувся в ті самі місця на Донбасі. Мій маршрут пролягав уздовж кордону із самопроголошеними «ЛНР» та «ДНР». Регіони, які нещодавно були свідками кривавих зіткнень, тепер стояли в абсолютній тиші. Школи, лікарні, заводи, блокпости мали вигляд покинутих пам’ятників війни.
Цей проєкт про шрами, які війни залишають у людських душах. Про порожнечу й самотність. Зіткнувшись із війною, я не хотів ані показувати її кривавий, страшний вигляд, ані романтизувати. Смертельна метушня постає в цих образах як абсолютна тиша. Пейзажна фотографія дала змогу глибше передати мої почуття. Іноді думки про минуле і шрами війни набагато болючіші для людей і країни, які пережили це, ніж самі битви. Ці шрами залишаться назавжди.
Максим Дондюк, автор

Чи може бути спокій війни страшнішим за динаміку війни? Іноді виникає пауза, все замовкає і настає мить, коли можна усвідомити те, що відбулось за останні години, дні, тижні та місяці. Збіг статичності самого медіа, фотографії, і завмерлий нерухомий стан реальності, ніби поставлений на паузу в об’єктиві Максима Дондюка, дає нам можливість побачити те, що оминають фоторепортери, що не побачиш у новинних сюжетах чи на шпальтах газет: жахливий спокій цієї війни. З кожною хвилиною споглядання він відкриває зворотний бік – біль, трагедію, смерть і спустошення. Страшне слово, яке нам важко прийняти, але воно висить над усім, чого сягає війна. Саме спустошення як універсальна характеристика всього навколо.
Максим – у Харкові, а я – у Львові. Ми спілкуємось в зумі.Він розповідає про сьогоднішній обстріл міста, про буденність смерті, про репортажне і про особисте, тихе й надважливе для фотографа, про страшну втому та безсоння і про мрію – хоча би тиждень провести в Карпатах.
Я пропоную концепцію виставки й добірку фотографій. Відразу отримую підтвердження і акцентування на цілковитому збігові підходу. Який це жанр? Чи визнаємо ми, що ці фотографії затягують нас своєю жорстокістю і одночасно красою?
Перші кадри цієї виставки зроблені 2017 року. Схід, зима, мовчання. І через зиму переходять до зовсім свіжого 2022 року.
Ми бачимо пейзаж нової війни, майже фламандський. Деталі промовляють. Але людина сливене з’являється в кадрі. Вона – інородне тіло цієї паузи. Це пейзажі і простори, які мають один важливий акцент: зниклу людську історію, яка була насичена дитячим сміхом, смачними вечерями, нескінченними бесідами та співами, сварками й обіймами. Тепер це в минулому. Але… ми завжди можемо вірити, що це повернеться…Сьогодення мине… Однак життя на паузу не ставлять. Життя не подібне на фотографію.
Павло Гудімов, куратор виставки