Проект «Зріз» Володимира Стецьковича з інсталяцією «Джангисагач»

Інсталяція «Джангисагач» Володимира Стецьковича створена за мотивами вірша Т. Шевченка «У Бога за дверима лежала сокира»

Проект «Зріз» – це порівняння людини і дерева. Проект, який виходить з форми, що диктує тему. Людина – дерево.

Джангисагач – казахська легенда про одиноке вціліле дерево, що символізує надію. Дерево, котре повинне дати життя новому, майбутньому, усьому тому, що було зруйновано. Легенда, яка є початком нового шляху.

У бога за дверми лежала сокира.
(А бог тоді з Петром ходив
По світу та дива творив.)
А кайзак на хирю
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг по дрова
В зелену діброву;

Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі дерева
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться, а з яру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу
Кипіла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються.
Сім літ Сокира Божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало.
І мерк за димом божий світ.

На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був або село —
І головня уже не тліла ,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось;
Тільки одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур’ян колючий та будяк,
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тоді:
Мов степ до бога заговорить,
Верблюд заплаче,
І кайзак
Понурить голову і гляне
На степ і на Кара-Бутак .
Сингич-агач кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині…
Одним єдине при долині,
В степу край дороги,
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого,
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.

Т. Шевченко