Ретроспективна виставка «Світ і малярство Олега Мінька»

Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування.

«Він першою чергою естет, естетика якого парадоксальна. Можна сказати, що Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування. Це його налаштування не має нічого спільного із естетською позою, манерою, світоглядною маскою – воно в нього вроджене, інтуїтивно прийняте ним як очевидна і природна реакція на бридоту й красу, зло і добро, величне і нице. Світ у чуттєвому об’єктиві Мінька – надщерблений, подряпаний, розкраяний світ первозданної цілісності і небесної досконалості – завжди залишається настільки драматичним, наскільки сповненим особливої цілющої гармонії. Ранимість цього світу воскресна, жива, відкупна; краса, покликана рятувати світ – доречна і необхідна, а гармонія проявляє себе єдиною піднебесною правдою.

Ви, як глядач, за розхитаною формою – зокрема й особливо – на пізніх полотнах Мінька, за нервозним частоколом ліній, чимсь невідмовно схожих на подряпини, за драматичною відвертістю колірних плям і ламаною рисувальною структурою, неодмінно відчуєте подих розкішної гармонійної сутності буття – єдиносущого, неподільного і величного. Парадоксальність мінькової стилістики проявляється саме в цьому яскравому ракурсі. У міньковому сумному ви помітите не сумне а веселе, у жорсткому трагічному виявите спокійне й стоїчне, у нагромадженні форм знайдете лад, порядок, виважену благодать.
Уродженець українського Сходу (народився 3 серпня 1938 року у Макіївці), Мінько органічно зберіг у собі степову парадигму. Знаю, що захоплюючись красою Карпат, він ніяк не торкався цієї теми, віддаючи перевагу рівнинній Волині з її відкритим простором і дзеркальними плесами озер. Волинь стала його любов’ю і ностальгією водночас, так само як Львів – органічною батьківщиною і, заодно, життєвим ковчегом. Йому були зрозумілі й близькі західні тенденції в філософії, орієнтації, призначенні мистецтва, як зрозумілими були індивідуальні особливості живопису Пікассо чи Кіріко, однак, як і для іншого великого українця Архипенка, істинне джерело його натхнення містилося в епіцентрі саме української естетичної свідомості. Мінько шанував і глибоко поважав своїх учителів – Карла Звіринського та Романа Сельського, але дійсний імпульс для власного творчого становлення знаходив виключно у своєму нутрі. Здається, на цьому шляху він не знав сумніву, хоча, вірний високим етичним ідеалам, чисто по-людськи бував обкладеним сумнівами. Його вислів – малюю те, що люблю – чудовий епіграф як до його біографії, так і до творчого кредо.

Ще раз, шановний глядачу, пригляньтеся до вибраних полотен Олега Мінька у залах Національного музею. Знову поверніться до них. Ви ще і ще раз відкриєте для себе нові відтінки настрою і нові грані відчуття, властиві Мистцеві, Вам і маєстатичній, напруженій, високогармонійній драмі навколишнього життя,» – Любомир Медвідь, куратор виставки.