Виставка живопису Петра Сипняка «Коди рідної землі»

Рідна земля, переорана сьогодні не плугом, а ворожими снарядами, бомбами і ракетами, засіяна кулями, «здобрена» людськими тілами, рясно напоєна кров‘ю, наче зболена й розтерзана круками душа, кожного, хто на цій землі родився і виріс, яка кричить, а не лише промовляє в кожному українцеві без слів зрозумілими образами, його особистими і загальними кодами цілого народу від Карпат до східних кордонів, від Полісся аж ген до берегів і темних солоних вод Чорного Моря, коли погляд вихоплює, вирвану з коренем вибуховою хвилею стару вишню або вирву, де стояла стара хати баби з козами, та, що здавалося проросла у тобі корінням і та, що думалося стояла тут споконвіку і мала б ще стільки ж стояти вже й по твоїй смерті, але пришла ворожа сила і вирвала те коріння. Але чи здатна люта ненависть орди вирвати з кожного з нас те коріння, ті коди, ті образи і символи, зрозумілі нам з дитинства?

Чи відкриваєш збірку новел Василя Стефаника і чуєш десь у глибинах підсвідомості ті коди, коли читаєш його рядки, написані півтора сторіччя тому, які непомітно струмочком течуть вже сторінками оповідань Юлії Ілюхи або Сергія Осоки, звучать з вуст акторів театральними майданчиками Львова, Києва, Одеси чи Дніпра, відзеркалюються полотнами художників, наче й нема між ними тих кілометрів і століть. Здавалось би кожен з них пише й розповідає про своє сокровенне, а глядачеві, слухачеві, читачеві видається, що це його мами вишня вкривається цвітом, що це його рідні стежки, що це та сама баба з козами з його рідного села і не важливо, як ту бабу звуть в селі на Полтавщині, Франківщині, Миколаївщині, бо вони всі мають одні спільні риси, наче хтось розклонував їх і розселив у кожному селі по цілій Україні, таких до болю впізнаваних своїми спільними рисами. Бо це діти однієї матері, — однієї землі, тому ніби всі вони різні, з різних сіл, з різними іменами, а всі схожі на матір.

Петро Сипняк все життя малює ці коди, такі близькі і рідні його серцю, до яких він припадає наче до живого джерела і більшість з них він черпає у рідному селі. Здається вже десятки, а може сотні разів він малює той самий кущ, або вид з гори на батьківське подвір‘я, церкву, село. Знову й знову ніяковіють прості селянки, що женуть кози чи корову з пасовиська через направлену в їх бік фотокамеру художника: «Ой, Петре, та нащо таку страшну фотографуєш, щоб люди дивилися! Ще намалюєш, кому воно треба?!» А він малює, приходять люди і кожен впізнає свою бабу з козами і вона раптом світить йому чимось таким рідним зі схронів його дитячих спогадів, і чуєш запах трав і смак молока на вустах, що наливає тобі баба у просту металеву або глиняну кружку, а ти вже тягнешся рукою до вишень над старою криницею, або вже весь обмастився соком шовковиці або морви.