Мистецький проект ТШ «СловОбраз»

Яким є Шевченко нині, у привітно-затишному післязимовому Львові 2016-го, у баченні-розумінні художників Ольги Кравченко, Остапа Лозинського, Уляни Нищук-Борисяк, Данила Мовчана, Ярослави Ткачук і Сергія Горобця, представляє проект «ТШ: СловОбраз».

У кожного покоління – своя класика. Саме у цій універсальній пластичності – її феномен актуальності, коли кількасотрічний твір можна перевідкривати і перепрочитувати відповідно до нових запитів часу без формальних і моральних втрат.

Але ситуація із класиком Шевченком наразі відмінна від ситуації із класиком Шекспіром. Бо між Шевченком, що висів в кожній українській хаті сто років тому, і Шевченком, який з’явився замість лєнінів на кожній площі незалежної України, фатальна відстань у 50\70 років совка. Від совка ми отримали у спадок шароварно-сувенірно-фальшиво-пафосну традицію перетворювати національних героїв на ідолів. І оті, за мужньою публічною відвертістю Івана Дзюби, «… варварські форми ідолопоклонства, яким частина нашої патріотичної публіки карала і карає великого поета. Хіба не лунають багато років заклики оголосити Шевченка національним святим і кононізувати його? Хіба не замінили ми читання Шевченка і прилучення до його духовного естетичного світу, зрештою видання його творів доступним накладом – ювілейними заходами?».

Олюднення офіціозного Шевченко-штампу відбулось раптом швидко і природно на барикадах Майдану взимку 2014-го. Там, на чорних від диму і горя Інститутській і Грушевського, Шевченко в балаклаві і шинами став своїм і зрозумілим без зусиль теоретиків-ідеологів-культурологів-лінгвістів… І ми зрозуміли, що ситуація не безнадійна. Що він живий, що він – поряд: свій-близький-мудрий-небайдужий, той, що розуміє, підтримує, пояснює, надихає… А вже за кілька місяців Шевченко «одягнув» камуфляж і пішов в АТО.