Фільм «Останнє танго в Парижі» (Ultimo tango a Parigi)

Вони знайомляться в квартирі, що збиралися обоє винаймати, яка потім перетворилась на їх притулок, де стерлись імена, соціальні статуси, минуле й існували тільки він і вона — чоловік і жінка

Оригінальна назва: Ultimo tango a Parigi
Жанр: драма, мелодрама, еротика
Режисер: Бернардо Бертолуччі
Сценарій: Бернардо Бертолуччі, Франко Аркаллі, Аньєс Варда
Актори: Марлон Брандо, Марія Шнайдер
Тривалість: 129 хв
Країна: Італія, Франція
Рік випуску: 1972

---

“Навіть після двохсот років разом, чоловік не зможе зрозуміти істинну природу своєї дружини”, – викрикує розлючений Брандо, сидячи біля її труни, і, ніби у знак протесту проти її самогубства, вступає у дивні й нестерпні стосунки з молодою француженкою. Фільм, в основному, належить Брандо – це його повернення після багатьох поганих фільмів. Його монументальний нарцисизм присутній і тут разом з нездатністю сприймати себе серйозно: хто ще б міг зіграти сцену смерті, зосереджуючи при цьому основну увагу на діставанні жуйки з рота?
“Останнє танго в Парижі” – один із найяскравіших сплесків ліричного індивідуалізму, один із найяскравіших поривів до свободи на всіх рівнях: екзистенціальному, соціальному, чуттєвому, художньому. Оголошений попередником еротичного кіно, цей фільм зруйнував останні бастіони цензури.
На радянсько-італійському симпозіумі, який 1973 року проходив у Римі, відомий кінорежисер С. Герасимов, не заперечуючи таланту Бертолуччі, заявив, що його фільм наповнений “низькопробним пафосом”. Він запевнив, що ця картина ніколи не буде показана у Радянському Союзі, де сексуальних проблем не існую, і взагалі “сексу нема”. /До речі, я, як і багато львів’ян, мали все-таки змогу переглянути цю картину у середині 1980-х по польському телебаченні, в одну із суботніх ночей /. Кінокритик Р. Юренєв сказав, що побоюється за талант Бертолуччі, оскільки “показувати з такими подробицями гидотний шматок масла – бридко”. Їм на догоду підтакував італійський письменник-комуніст Д.Тоті, котрий заявив: “Статеву ліберизацію ми, принаймні більшість із нас, не вважаємо справою революційною. Фільм вважаємо помилкою. Хай це буде одне лише таке танго нашого товариша і друга!”
Решта італійських учасників симпозіуму були здивовані такою лютою сексофобією гостей і намагались переконати їх, що до мистецтва не можна підходити з позиції сільського священника. Найпікантніше полягало в тому, що зіштовхнулись погляди комуністичних ортодоксів і правих консерваторів. Останні вимагали пожертвувати мистецтвом ради “почуття стиду”. Перші апелювали до Москви, “де здорова мораль і масло використовують як продукт харчування, а не для таких цілей, як у брудному фільмі Бертолуччі”.
Сьогодні це звучить смішно. Але тоді реакція на “Останнє танго в Парижі” була важким ударом для режисера-комуніста. Бертолуччі робив політичний фільм – все ще антибуржуазний, але без ліворадикальних і анархістських ілюзій. Фіктивною виявляється втеча молодої парижанки Жанни з полону міщанського побуту: її природа візьме гору, і вона зрадить “потойбічне кохання”. Інша річ – Пол. Щоб відчути себе живим, він опиняється разом з коханою у ситуації між життям і смертю. Однак його садомазохізм і ексгібіціонізм показані режисером не без іронії. Пошуки особистої свободи спочатку через соціальну, а потім сексуальну ескападу заходять у тупик, а бунт революціонера завершується демонстрацією власних ягодиць.
“Останнє танго в Парижі” назавжди залишиться в історії не як зразок політичних диспутів, а як шедевр кіно. Бертолуччі підтвердив статус режисера “№1” пост-годарівського кіно. Як у кожному його фільмі тут є хрестоматійний танець – “останнє танго”, яке танцюють приречені герої.

Роман Давид,
Львівський обласний кінопрокат.
Запрошуємо на перегляд.