Театр “Воскресіння” – Вистава “Божевільні від кохання”

Місце проведення: Театр “Воскресіння” (пл. ген. Григоренка, 5)
Дата початку: 2010-02-12
Час початку: 18:00
Дата закінчення: 2010-02-14

«Господи! Ти ж мене доведеш до божевілля, до повного божевілля!» А як же не збожеволіти від почуттів, коли вони поглинають тебе усього? На це питання відповісти вкрай важко. Маленький нюанс – якщо Ви хочете уникнути божевілля, то краще просто не закохуватися, інакше і Вас така доля не омине. Не втекли від своєї долі і герої вистави театру «Воскресіння» «Божевільні від кохання», режисером якої є керівник театру Ярослав Федоришин.
І справді – зіграти людину, яка перебуває на грані божевілля від безмежної любові дуже важко. Хоча акторам Аллі Федоришин та Володимиру Губанову неабияк це вдалося. Вони – виконавці головних ролей у цьому шаленому перформенсі: Мей та Едді. Окрім того першу частину вистави їх супроводжує мовчазний Мартін (Петро Микитюк), який потім виявляється «хлопцем» Мей, якого вона називає чоловіком. А за усім божевіллям, яке відбувається на сцені, спостерігає Старий (Володимир Мовчан), який до кінця зберігає неабияку інтригу, і лише в самісінькому кінці відкриває нам усі свої секрети.
Спершу сцена нагадує підлогу невеликого будинку, потім вона неймовірним чином набирає рис, подібних до величезного ліжка, а потім знову трансформується у підлогу. Це підкреслює враження того, що вистава, яку ми переглядаємо – це переживання та інтимні спогади героїв, в які втручатися просто непристойно. Тому всі глядачі сидять мовчки і тамують подих, аби не злякати той привид відвертості, який літає над сценою.
Важко словами передати всю гаму почуттів, що її відчувають учасники дійства – кохання, божевілля, ревнощі, ностальгія за давнім минулим… Усе це неймовірним чином переплітається, створюючи те, що ми називаємо основою того життя, іншого, сценічного життя. Едді повернувся, аби забрати Мей, а вона починає його ревнувати до контеси, оскільки просочилися якісь дивакуваті чутки про її роман з Едді. Чи це правда, чи ні, нам дізнатися не дано – це нічогісінько не важить. Він пропонує випити, аби помиритися, а в Неї навіть немає склянок, бо Їй чи то байдуже, чи Вона просто не визначилася, навіщо їй усе це потрібно: «Так де ті кляті склянки? – У аптеці. – А що ж вони до біса роблять у аптеці?! – Там нема мікробів…» Так і не зрозуміло, чи потрібні їм склянки, бо Мей заявляє, щоб Едді збирав речі і скоріше йшов (це не зважаючи на те, що Вона Його кохає!). Навіщо? Вона пояснює це тим, що до Неї прийде ЧОЛОВІК. «Ти називаєш його чоловіком, а не хлопцем?» — Едді навіть не знає, як йому відреагувати. Починає Її ревнувати і просить познайомити з цим таємничим незнайомцем. В якості БРАТА.
Тоді ми ще не знали, що насправді ці дві чарівні істоти – брат і сестра. У Старого, Їх батька, було подвійне життя, обидва з яких він приховував одне від одного. Але одного разу Едді прийшов разом із ним до «білого будиночку під червоним тентом» і побачив там доньку Старого, свою сестру Мей. І… закохався.
Цей червоний тент проходить (не побоюся тавтології) «червоною ниткою» крізь увесь перформенс – Мей у червоному, яка не розуміє і не підтримує бажання Едді «побавитися у забуту гру», не зрозумілу нам до кінця – він натягує червону тканину подібно до тенту. Цікаво, у яку гру бавилися у дитинстві герої?
А Мей тим часом оповідає нам, як Вона та Її мати шукали старого усією Америкою, як вони не могли його знайти, а коли знаходили, то він знову щезав без сліду… Одного разу вони таки знайшли його, заглянули у вікно і побачили, що він сидів із своєю сім’єю… А потім… Потім дітлахи закохалися і не могли жити одне без одного. Це справжнє божевілля, яке стоїть на межі із святістю почуттів. А Мартін, «хлопець» Мей, просто виявився зайвим на цьому святі тріумфу почуттів. Він, із його делікатним світоглядом, є деякою мірою антагоністом Едді. Це видно навіть по вбранню – Едді такий крутий ковбой, у шкіряному одязі, а Мартін – «сіра мишка» у рафінованому одязі інтелігента. Та й фігури у акторів-виконавців підібрані відповідні – Едді стрункий і підтягнутий, а Мартін «лисіючий» і з невеличким черевцем…
По суті вистава залишає величезний простір для роздумів, бо закінчується фактично нічим. Але це не все. Додаткове враження справляє ще й музика, яка ідеально доповнює всю картину. А музика не звичайна – рок-н-рол, який є концентратом почуттів.
Хоча, не можна нікого засуджувати, оскільки кожен із нас божеволіє по-своєму. Всі ми деякою мірою божеволіємо, коли закохуємося в когось: хіба це не бажання «зійти з розуму», коли Ви кидаєте все і біжите стрімголов на побачення тільки для того, аби почути голос найдорожчого у світі створіння. А те, що про Вас подумають люди – маленький нюанс, на який зважати не треба.

Джерело: gazeta.univ.kiev.ua