Прес-конференція унікального мистецького проекту “Український Зріз”

14 липня 2010 року, 14:00
Культурно-Мистецький Центр “Дзиґа” (вул. Вірменська, 35)

«Український Зріз» – проект сучасного мистецтва, який у певному розумінні є ретроспекцією сучасного мистецтва України. Це спроба зачепити географічно всі важливі регіони, де працюють художники сучасного мистецтва (Харків, Херсон, Миколаїв, Київ, Львів, Івано-Франківськ, Ужгород).
«Український Зріз» передбачає широкий віковий діапазон учасників – від «класиків» до наймолодшої генерації, що висвітлює найновіші тенденції сучасного мистецтва.
Українське мистецтво, представлене у Любліні виставкою «Український Зріз», передовсім є кураторською відбіркою Влодка Кауфмана. Його селекція базувалася, в першу чергу, на аспектах мистецької актуальності та українськості. Ця тема (тотожність художника) зараз є на слуху, зокрема досі відбуваються дебати про націоналізм і мистецтво, які виникли внаслідок рефлексії на естонську виставку «Let’s Talk About Nationalism! Between Ideology and Identity» (Kumu Art Museum) або дискусії у мистецькому центрі Віктора Пінчука про проблему ідентичності, вкоріненості й інтернаціональності.
Важливо пам’ятати, що не існує ідентичності, а є радше політика ідентичності і художники часто використовують своє походження задля кар’єри, маніпулюючи національним, щоб краще продатися.
Але тут мова не зовсім про це.
Імена авторів, чиї твори глядачі зможуть побачити у проекті «Український Зріз», стали відомими в Україні й за кордоном у 1990-х та 2000-х роках, а деякі зовсім недавно. Але це не значить, що ці художники не працювали до 1990-х: просто в той час реалії СРСР відходили у минуле, а на їх місці поставала нова держава – Україна. Наслідком стало те, що багато інституцій колишньої метрополії або зникли, або ж і досі перебувають на етапі трансформації. Наприклад, Національна спілка художників і зараз має кілька тисяч членів, однак вона геть втратила своє значення. Ця інспірована Сталіним інституція колись була повним монополістом на ринку мистецтва, натомість виклики вільного ринку виявились їй не під силу.
Але тут знову не про це.
Українське мистецтво (якщо не говорити про Львів чи Ужгород) тривалий час розвивалося у контексті російського мистецького середовища. Зокрема написана у 1960-х роках шеститомна «Історія українського мистецтва» часто викликала у середовищі російської інтелігенції чи українських малоросів зухвалі смішки або просте нерозуміння: звідки взялося українське мистецтво? І справді – звідки? Мабуть, його вигадали нестерпні галичани, які, традиційно, не є українцями, а напівполяками? Або, може, це провокація Заходу?
Отож не дивно, що українське мистецтво, яке виставляли у Москві у 1990-х, просунуті куратори та галеристи типу Марата Гельмана назвали не інакше, як «южнорусская волна». На цій «волне» ми часто перебуваємо і досі, оскільки питання автентичності, патріотизму чи національності в середовищі українських художників залишається відкритим.
Зараз українські художники часто мандрують світом або живуть за кордоном і намагаються реалізувати себе, виходячи з тих умов.
Але тут теж не про це.
Після розпаду СРСР Україна потрапила у важку економічну скруту: фактично зник мистецький ринок і художнє середовище перетворилося на сіру кон’юнктурну масу. Художники, які ще вчора малювали портрети Леніна на замовлення парткомів або ж натюрморти на замовлення худкомбінатів, почали розписувати церкви і «творити» ікони. Інші поїхали за кордон на «заробітки».
Частина повернулася, оскільки не змогли адаптуватися, а багато залишилося і «грають» українських художників у Канаді, США, Європі чи Росії.
Лише невеличкій групі не довелося особливо змінюватися – ці мистці, навпаки, вийшли з підпілля і їхня творчість стала доступною. Це так звані нонконформісти – художники-концептуалісти, живописці-формалісти, скульптори-експериментатори, які не сподівалися знайти ринок для себе і проводили творчі експерименти з переконання. Переважно ці експерименти були певним відлунням високого модернізму початку ХХ століття або ж «хохмами», які робилися в майстернях для однодумців і часто відбувалися синхронно з подібними експериментами на Заході.
Процес легалізації колишнього «андерґраунду» став настільки очевидним, що у львівському відділенні Спілки художників у 1990-х роках навіть було створено секцію експериментального мистецтва – її очолив відомий абстракціоніст Василь Бажай.
А тепер власне про це.
Виставка «Український Зріз» представляє переважно мистецтво українського постмодернізму, для розвитку якого наприкінці 1980-х була притаманна провокація, симулятивність, іронічне переосмислення культурних кодів та літературних сюжетів відповідно до інтелектуальних правил «гри в бісер». Розпад СРСР, стихійний ринок і переосмислення цінностей стали базовими аспектами творчості у 1990-х. Інструментом естетизації ставала іронія чи симуляція, а провокація застосовувалася як можливість розхитування консервативних структур.
Попри провокативні методи і теми, творці українського сучасного мистецтва були вихідцями з традиційного радянського мистецького середовища, яке не міг розхитати мінімалізм Арте Повера чи експерименти Флюксуса, перфоманси Бойса чи відеощоденники Йонаса Мекаса. Українські художники часто розпочинали свої пошуки наприкінці 1980-х та на початку 1990-х в рамках молодіжних пленерів, як-от у Седневі (1988, 1989), на фестивалі «ВиВиХ» (1990-1992), у групах на взір «Фонду Мазоха», у мистецьких товариствах «Шлях» (1989-1995), «Погляд» (1989-1992), а також у сквоті «Паризька Комуна» (1990-1994). Згодом разом організовували виставки, спілкувалися, сварилися і шукали свого місця у середовищі світового сучасного мистецтва.
Ядром постмодерністського руху в Україні стали київські художники, до яких приєдналися одеські та західноукраїнські (переважно львівські) митці. Їхні твори кінця 1980-х – початку 1990-х рр. поєднують тенденції трансавангарду та національних традицій, зокрема українського бароко чи етностилю.
З іменами художників, що працювали та експериментували у 1980-1990-х роках, сьогодні пов’язується поняття українського сучасного мистецтва, тому не дивно, що вони часто представляють Україну на міжнародних виставках.
Більшість сучасних чи актуальних українських художників надалі працюють з традиційними медіями: живопис, графіка, інсталяція. Від 1990-х років в українському контексті з’явилося медіа-мистецтво, зокрема відео-арт, проте досі воно не інституалізоване. Зрештою, годі назвати бодай одного українського художника, який працює лише з медіа. Переважно ситуація виглядає навпаки: основна форма діяльності пов’язана з традиційними техніками, а відео чи інтерактивне мистецтво з’являються в творчості час від часу (існує низка українських медіа-художників за кордоном, але відірваність від українського контексту не включає їх до «зрізу»).
На виставці можна побачити молоде покоління медіа-артистів, які вже перейняли естафету від покоління буремних 1990-х і досить успішно стартували на «Тижні актуального мистецтва» та якісно представляли Україну на різноманітних міжнародних арт-форумах.
Перформативні мистецтва (зокрема перфоманс) теж доволі кволо представлені в середовищі українського сучасного мистецтва, хоча зазначилася тенденція до зрушення – не в останню чергу під впливом Днів перфомансу у Львові. «Український Зріз» теж представляє молодих художників перфомансу, які заявили про себе на місцевому і міжнародному рівні.
Загалом програма виставки доволі репрезентативна і дає достатнє уявлення, чим є українське мистецтво доби постмодернізму.

Богдан Шумилович, історик мистецтва

Мистці, які пристали на пропозицію щодо участі в проекті: Макс та Олена Афанасьєви, Михайло Барабаш, Василь Бажай, Петро Бевза, Олекса Фурдіяк, Ілля Ісупов, Жанна Кадирова, Олексій Хорошко, Павло Ковач, Юрій Коваль, Віктор Лавний, Павло Маков, Микола Малишко, Микола Маценко, Віктор Мельничук, Ігор Перекліта, Сергій Петлюк, Віктор Покиданець, Сергій Радько, Влада Ралко, Євген Равський, Олександр Рідний, Андрій Сагайдаковський, Роберт Саллєр, Сергій Савченко, Анатоль Степаненко, Олександр Сухоліт, Олег Сусленко, Тіберій Сільваші, Олег Тістол, Володимир Топій, Руслан Тремба, Мирослав Вайда, Гліб Вишеславський, Стас Волязловський, Мирослав Ягода, Ігор Янович