Виставка Альбіни Ялози «Ненароджений»

«Я хочу, щоб ви панікували”
Ґрета Тунберг на форумі в Давосі, 2019 рік

На нових роботах Альбіни Ялози повно дітей. Дівчинка з картини Рене Магрітта хапає пташку, аби вгризтися в її тіло. Маленькі Фриди дзьобають серце, одне на двох. Орел вистежує безпечного Ганімеда. Царські мечі шматують немовлят. Усі ці діти штампуються, немов з однієї матриці, але опиняються в істотно різних ситуаціях. Персональні історії, і разом з тим — стирання рис їхніх героїв, — це два полюси, на яких працює серія «Ненароджений».

Власне, робота над серією почалася зі створення матриці — єдиного образу дитини, своєрідного логотипа, користуючись яким та додаючи до нього впізнавані атрибути, можна скласти генеалогію персонажів-дітей. Згодом цей задум перетворився на намір заселити безлюдні пейзажі. Ялоза почала використовувати роботи з серій “Земля”, “Втрачений рай” та “По той бік” як тло для нових наративних сюжетів. Діти стали колонізаторами, а їхня присутність почала пробуджувати страхи.

Напередодні виставки Альбіна розповідає про свій стан в оточенні дітей. Мисткиня згадує досвід тривоги у залюдненій кімнаті, де дорослі програють у чисельності. Я згадую відео “Real Madrid vs 109 kids in Guangzhou China” на youtube, в якому футбольна команда з Кріштіану Роналду на чолі, намагається переграти сотню китайських хлопчиків. “Страх польового гравця перед 109-ма дітьми”, — міг би називатись роман Петера Хандке. Ялоза хоче перенести це відчуття у галерею, щільно заповнюючи простір полотнами.
“Ненароджений” — також про автобіографію й художню практику в її тяглості. Ялоза вкладає у назву власну свідому бездітність, а також пов’язує нову серію з попередніми: “По той бік” (Я Галерея, Київ, 2014) — про батька, “Ave Eva” (Я Галерея, Київ, 2018) — про матір, а “Ненароджений” (Я Галерея, Львів, 2021) — про дитину.

Якщо в одному масштабі ця серія розповідає про тривоги, коли на дистанції діти перетворюються в натовп, то в іншому — це зображення персоніфікованих історій дітей, що викликає тривогу іншого штибу — переживання за становище персонажів. Так на відстані “Ненароджений” об’єктивує дитину як пустуна-пострибуна. Проте зблизька, перед окремими роботами, дитяча активність перетворюється на активізм (роботи “До Ґрети Тунберг” і “Власів день”), любовну боротьбу (“Амур, що б’ється за серце” та “Ерос в саду Гесперид”), хоробрість та вразливість (“Занурення Ахілла”, “Із зав’язаними очима”), жорстокість та смерть (“Задоволення”, “Соломонів суд”). Виставка “Ненароджений” — різномасштабна. Й поєднуючи ці рівні в єдиному відчутті, можна сказати, що проект — про повторюваність образів і неповторність досвідів.
Борис Філоненко