Самотній на дорозі спокою

Тиша. Жовтуватий промінь ковзає по маленькій рудувато-фіолетовій книжці. А під її обкладинкою мерехтять вогні, чистий чорний простір, міражі, роздоріжжя, асфальтові стрічки. Спадає темрява, ратуша вибиває шосту, Богдана Матіяш бере до рук книжку і своїм ніжним голосом розпочинає зустріч. У книгарні «Є» обговорюватимуть книгу Анджея Стасюка «Фадо», польського поета та прозаїка. Саме обговорення, а не презентація, бо книга присутня в книгарні ще із середини осені. «Фадо», що з іспанської – доля, чи не всі його оповідки просякнуті присутністю цього героя. Перше есе «Автострада»не просто розпочинає книжку, а – подорож у замкнутий світ письменника, де панують запахи і приглушені чужі звуки, «де все ледь живе, мов дихає з останніх сил…»
Поетка Богдана Матіяш, говорить про спокій, саме вона переклала цю книгу і тепер сміло може роздумувати над тим, чи направду Стасюк співець речей, що тліють, речей, які не ваблять людей, а знаходяться десь на маргінесі. У книзі є ще один головний герой – минуле, це не лише його особисті спогади і спостереження, а самі померлі, що тліють під його ногами. В них він шукає теж минулого, але вже набагато глибшого, переконує себе у їхньому безсмерті, щоб трохи повірити у своє. Стасюка можна звинуватити у повторі, в нього часто звучать одні і ті самі ідеї, хоча скоріш за все правильно буде назвати їх істинами, тому то вони і повторюються, щоб коли-небудь такий осісти назовсім в багатьох душах.
Богдана читає його «Тіло отця», незрозуміло визначити, про що хоче сказати автор, з одного боку сп’янілі молоді люди, що втискаються одне в одного своїми тілами – «створюють поганське безладне коло», а з іншого – біла постать Івана Павла Другого, що стоїть далеко на площі. Не суть, що він говорить, головне його присутність, яка приносить свободу в тодішньому 1979 році. У першій частині оповідки, він навіть не натякає на віру і внутрішнє: церква, як і комунізм – для нього тоді є абстрактними поняттями…
Книга передається в руки Остапу Сливинському, який першим переклав Стасюка. Спочатку тиха і меланхолійна Богдана, потім енергійний Остап , інтонації зустрічі коливаються від спокійних настроїв до навіть пристрасних, зрештою, як і в самій книжці. Остап говорить про Стасюка-самітника , який присутній всюди, але насправді – ніде. Можливо, він стоїть на обочині, щоб відчути, як він каже – «вітри історії», з яких почерпне натхнення, які дмуть лише на «рівнині» , де нема нікого, але де ти сам стаєш ціллю історії, чи, може, самого себе. Остап цитує з «Середина жовтня, повернення», пейзажі просякнуті туманом-димом тліючого жовтого світу, сам осінній світ для нього гаснучий вулкан, що розкидав навколо свою руду лаву. Стасюк все сприймає через запах, слух і зір. Він майже не втручається сам, художник, що лише змальовує пейзаж, не вносячи в нього свої корективи, тваринне німе спостереження збоку «мертвої землі», «полатаного асфальту», «ландшафту трухлявої матерії». Нарешті рудий дощ, що є для автора чимось на кшталт очищення цієї землі. Сливинський цитує: «амінь, шановне панство, амінь» і відкладає книгу…

Мирослава Ляхович