Розмова про Станіслава Лема у книгарні “Є”

12 вересня була 89-та річниця від дня народження Станіслава Лема. Ймовірно, наступного року буде енна кількість заходів, присвячених творчості великого фантаста і філософа, однак дата — це завжди тільки привід поговорити про те, про що хочеться говорити. Книгарня “Є” давно мала намір організувати розмову про Станіслава Лема й тільки чекала нагоди.
10 вересня про Лема говорили Андрій Павлишин, який виступив модератором, Андрій Поритко, чиї переклади Лема (“Голем XIV” й “Апокрифи”) вийшли у видавництві “Літопис”, Галина Крук, яка свого часу переклала збірку футурологічних есеїв Лема “Таємниця китайської кімнати” (на жаль, книжка так і не вийшла), і Юрій Бегляров — колишній працівник ЛА “Піраміда”, який колись, готуючи верстку книги “Високий Замок”, побував у помешканні Лема на теперішній вулиці Богдана Лепкого.
Андрій Поритко, який цікавиться і займається Лемом уже багато років, порадував присутніх іще й принесеною з собою бібліотекою Лема — близько чотирьох десятків книжок в оригіналі, видання різних років, деякі — середини минулого століття.
Андрій Поритко пояснив, чому в деяких романах Лема йдеться про дуже віддалені часи — наприклад, про 3123 рік. Справа в тому, що тільки так можна було “протягнути” у підцензурну літературу важливі месиджі. Наприклад, у “Мигдалевій туманності” йдеться про механеврестику, яка є сестрою-близнючкою гнаної в соціалістичних країнах кібернетики. Більше того — в романі згадано про відеопластику — і це майже те саме, що нині ми називаємо віртуальною реальністю і що знайшло місце в сучасному світі. 1988 року Лем відійшов від фантастики і більше писав есеї, адже тепер уже не було потреби завуальовувати свої прогнози.
Лема треба читати і Лема потрібно перекладати, – наголосив Андрій Поритко. І те, що ще не перекладено жодного разу, і те, що вже було перекладено. Наприклад, “Соляріс” російською мовою існує в трьох перекладах, і це добре, оскільки один переклад дозволяє побачити те, що не виявлено в іншому, і навпаки. Між іншим, Андрій Поритко переклав іще й “Високий Замок” (ця книжка у перекладі Лариси Андрієвської уже одного разу вийшла — у ЛА “Піраміда”), однак він досі так і не виданий.
Галина Крук зауважила, що Лема вважають філософом-фантастом, сам себе він вважав філософом, але, ймовірно, означення “філософ-песиміст” також йому пасувало б.
У “Таємниці китайської кімнати”, яку переклала Галина Крук, Лем намагається пояснити процес, яким він доходив до своїх прогнозів, “винаходів” у фантастиці, і як ці прогнози здійснилися або не здійснилися. В есеях фантаст вільно цитує тогочасних філософів, найсучасніші відкриття фізики, хімії. Галина вважає, що в нас мало літератури, яка би вміла просто пояснити складні речі.
Лем був прихильником тези, що розум не має в собі нічого, чого б людина не сприйняла одного разу органами чуттів. Відповідно, все, що може “вигадати” розум, має серйозні емпіричні підстави. Тож не дивно, що “винаходи”, які знаходимо у фантастиці Лема, через 30 років стали реальністю.
Лем болісно ставився до того, що його сприймають винятково як фантаста. Справді, якщо хтось говорить про те, що здійснюється за рік або два, то цю людину вважають пророком, натомість автор прогнозів на тридцять років уперед — навіть якщо ці прогнози правдиві — ризикує зажити слави божевільного. Лем волів бути більше науковцем, ніж фантастом, – переконана Галина Крук.
Чому Лем так і не захотів приїхати до Львова після Другої світової війни? Присутні погодилися, що філософ боявся побачити не свій Львів — єврейський та польський (Лем за походженням був єврей, а за вихованням — поляк). Проте Андрій Поритко зауважує, що нехоті до України як такої Лем не мав (наприклад, він охоче продавав права на українські переклади) — його претензії були скеровані до комуністичної Росії (яка, власне, й спричинилася до винищення єврейського та польського складників Львова). “Czas nieutrozony” (1948) — цей роман розповідає про Львів часів війни. Лем не хотів, аби цей текст було видано при житті автора, бо вважав, що тут він дуже перейнятий вадами соціалістичної системи. Між іншим, Андрій Павлишин розповів, що Лема — цього знавця найновіших досягнень техніки — свого часу не взяли до Львівської політехніки, оскільки майбутнього письменника вважали “буржуазним елементом”.
Андрій Павлишин пригадав, що його знайомство з Лемом почалося з книжки “Кіберіада”, виданій у видавництві “Дніпро” 1968 року — це був блискучий переклад Віри Авксентьєвої, де їй вдалося знову ж таки “протягнути” харківський правопис, де можна знайти питомо українські слова, що рідко траплялися в тодішніх перекладах. Хто хотів би прочитати “такого” Лема нині, може ввести в ґуґлі слово “смочаничка” й натрапити на перескановану книжку 1968 року.