Іспанське кіно: менше експресії – більше брутальності, цинізму та роздумів

«Неонова плоть» Пако Кабезаса далека від справжньої гангстерської саги на кшталт фільмів Френсіса Копполи, проте тягне на хороший фільм про вуличних бандитів. У фільмів багато жорстокості, яка для головних героїв просто як рутинна реальність.

На фоні гидких сцен з проститутками головні герої вирішують свої проблеми, а саме: вбивають суперників, калічать ворогів , купують емігранток. Але, навіть, серед всього цього лайна знаходиться місце для почуттів: головний герой старається прикрасити життя своїй хворій матері, його друг закохується у викрадену емігрантку, і загалом у фільмів панує настрій міцної чоловічої дружби.

Весь фільм головний герой, наче, під дулом пістолета, і коли він таки опиняється перед ним насправді – виходить , що нема про що пожаліти, хіба що позаздрити тим, хто буде жити далі та відчувати любов, радість чи тугу. Адже, він, так довго шукав тих почуттів , і вже, здається, втрачає будь-які шанси їх відчути…

Наступним на «На лінії іспанського кіно» був фільм «Амадор» Фернандо Леона де Араноа, який спершу трохи нудний, проте привикаючи до його сіро-коричневих тонів та настрою безвиході, починаєш знаходити в фільмі багато розумних думок та гарних образів.

Трохи бісить головна героїня Марсела (Магалі Сольер), її перелякане обличчя у «Молоці скорботи» було дуже до речі, проте в «Амадорі» ті самісінькі перелякані очі і та ж міміка наводять на думку , що в Сольєр справді проблеми чи то в житті, чи то з акторським талантом. «Амадор» нарешті нагадує нам, що ми дивимось іспанське кіно. Чомусь цього разу на показі було важко впізнати кінематограф, який породив Альмадовара та Буньюэля. В «Амадорі» відчувся той дух простого життя, абсурдності людських вчинків та вічного блукання чи то почуттями, чи то світом. Найкраще іспанському кінематографу вдається показувати просте життя простих людей, вкладаючи туди якнайбільше душі та болю.

Марсела долає купу труднощів, великі розчарування, переховує труп у квартирі та намагається покінчити життя самогубством. Проте, це все, як пазл : ми складаємо своє життя по частинах – головне не здаватись, а то не побачиш повноцінної картинки, яка, до речі, може бути досить таки гарна…

Мирослава Ляхович