56 днів з палючим сонцем, важкими наплічниками і колоритною Азією

Скільки вам треба для щастя? Мільйон гривень? Доларів? Чи може обійдетесь чотирьохкімнатною квартирою в центрі міста? А є люди, яким для повної душевної гармонії достатньо мати закордонний паспорт, трохи грошей на необхідне, добрі перевірені часом черевики і хороша компанія вірного друга.
Мар’ян Стрільців ніколи не думав бути фотожурналістом. Його долю кардинально змінила недавно зароджена пристрасть до подорожей. У 2007 році Мар’ян зі своїм другом Романом Лозинським відвідали Закавказзя і Туреччину. А через рік здійснили такий собі тур країнами Середньої Азії, Кавказом, Іраном і Афганістаном. Саме про ці останні мандри молодий львівський фотограф і розповів на мистецькій зустрічі, яка відбулася 3 березня у фотогалереї “5х5″.
«До поїздки в Середню Азію готувалися рівно рік, – розповідав Мар’ян. – Оскільки ми досить добре знали майбутній шлях, нам навіть карта особливо не знадобилася». Хлопці планували їхати лише автостопом, але, на жаль, а може й на щастя, інколи доводилось пересуватися автобусами, потягами і навіть своїм ходом. До речі, обидві поїздки хлопців тривали близько 56 днів.
Мар’ян представляючи фотографії, розповідав про кожну з країн, де вони побували. Наприклад, мандрівників досить шокував Афганістан. Порівняно з іншими сусідніми державами тут майже повністю збереглася національна автентичність. І ще там трохи проблематично було зі спілкуванням. З місцевими жителями контактували за допомогою жестів, малюнків. Ну і, звичайно, в Афганістані було досить страшно. Трохи більше, ніж через місяць після нашого візиту, там почалася війна. Навіть фотографувати було якось боязко. «Приємним а Афганістані є посольство, – повідав присутнім Мар’ян. – Воно, мабуть, найкраще в цілому світі. Ми сиділи на дивані, пили чай і розмовляли зі самим послом. А через дві години вже була готова віза». Дуже фотогенічним виявився Киргизстан. Можливо, це пов’язано з практично повною відсутністю радянських стандартів. А ось в Ірані живуть дуже хороші і доброзичливі люди. Вони молодим українським туристам багато допомагали з грішми, харчами і навіть із житлом. Трохи здивувало іранське метро, де вагони розділені на чоловічі і жіночі. Узбекистан запам’ятався Ферганською долиною. Там в великій кількості вирощують макову соломку. Одного разу хлопців навіть підвозили представники тамтешньої наркоторгівлі, які дорогою продавали товар. Було трохи не пособі.
Середня Азія – радянська. Це допомагало, бо всі розуміли російську. Єдина проблема була в тому, що Мар’ян з Романом не досить добре володіли мовою наших сусідів. Вони часто перекручували слова, добавляючи їм українського колориту. Було досить весело. Також азіати думають, що в Україні є дві нації: бандерівці і хохли. Доводилось довго пояснювати, що це не так.
Ціллю мандрівок була не фотографія. Ну, принаймні, не лише фотографія. Молоді люди їхали в ці далекі краї для того, щоб відчути Азію. Ну і для пригод. Також в них було на меті довести, що там живуть не лише терористи. Це все стереотипи. Там не все так погано. Принаймні Україні можна багато чого навчитися у згаданих країн.

Ірина Павлюк