«12 ніч» в театрі Курбаса: сміх, сльози, співи і знову сміх

В театрі Курбаса сталася прем’єра – «…п’єса Шекспіра «12 ніч», зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…» за Клімом.

Сюжет приблизно такий: актори грають акторів. Вони показують глядачам останню щиро смішну комедію Шекспіра «12 ніч». В ній Віола любить Герцога. Щоб бути ближчою до нього вона перевдягається в Цесаріо. Герцог любить Олівію. А вона закохується в Цесаріо, який насправді Віола.

Тут є ще такий момент, що Цесаріо і Віола – це той самий персонаж, а його роль дісталась Тамарі Ґорґішелі. І роль брата Віоли – Себастьяна теж. Отже це все одна людина. Тому під час вистави актори перепитують глядача, чи все їм зрозуміло. В театрі все ясно, а на словах складно. Тому про сюжет більше ні слова.

Комічні моменти – щиро смішні і зрозумілі, а трагічні якісь далекі. Коли Микола Береза розказує, що чоловік – це сонце, а жінка – змія. То це звучить як щира правда.

Дія трохи затягнута. І хоча у акторів можна було спостерігати сльози на щоках, у глядача, здається, не щипало в носі. Проте це, на мій погляд, не проблема драматургії, не проблема режисера або акторів. Це просто не відповідність більш болючим та актуальним проблемам сьогодення. І на тему бути чи не бути Шекспіру в театрі сучасної драми можна прочитати роздуми і спостереження Софії Волковецької на Збручі.

Окремо слід звернути увагу на музичний супровід: театр Курбаса може залишити в історії слід, як найспівучіший. Звідки це почалося? З “Лісової пісні” у 2011-му музично зрежисованою Мар’яною Садовською? Чи ще раніше… Але й «12 ніч» стала виставою, де співають всі актори і це приємно вражає.

Цікаво подивитись на роботу художника з костюмів Іри Лисої. Всі персонажі разом на сцені складаються у одну цілісну картинку, де кольори і деталі гармоніюють та доповнюють один одного. Але зверніть увагу, як зберігається цей баланс, коли на сцені лишається двоє-троє акторів. І хоча всі діючи персонажі перемішуються на сцені, як колода карт, гармонія залишається.

Як про ще одну перевагу слід згадати і про використання світлових ефектів. З одного боку проектувати якесь зображення за допомогою проектора – це не відкриття Америки. Але ефект від проектування відео фрагментів на рухомий напівпрозорий фон вийшов доволі містичний і доповнив загальну структуру поставки.

Відгук про побачене і почуте від блогера Петра Нека читайте на його сторінці blog.petronek.com, доповнений враженнями найменшого глядача. Фотографії теж зробив Петро Нек.

“Одразу після вистави Лука, напевно наймолодший глядач на виставі, поділився трохи своїми враженнями.”

Автор тексту: Олександра Кущенко.