Презентація нового числа часопису «Україна модерна»: «Як (не) писати підручники з історії?»

Черговий том «України модерної» має намір зробити свій внесок у дискусію, змінивши її характер і змістивши її акценти. Суперечки здебільшого ведуться в контексті політичних відносин, з одного боку, між теперішньою Україною та Росією, а з другого – між партією влади та опозицією.

Учасники презентації: Ярослав Грицак (Львів), Оля Гнатюк (Київ), Петро Кендзьор (Львів), Станіслав Кульчицький (Київ), Франк Сисин (Едмонтон-Торонто), Федір Турченко (Запоріжжя).

Природно, що ці суперечки піднімають і без того високий градус політичної лихоманки в Україні. Автори часопису мають намір нормалізувати такі дискусії і перевести їх у спокійніше русло.

Головною проблемою в цьому контексті є те, чи і наскільки ці підручники сприяють залагодженню суспільних конфліктів, чи, навпаки, розпалюють їх? А у зв’язку з цим: чи існує якась формула чи формули «доброго підручника», яку можна було би, з відповідними змінами, «імпортувати» у світ посткомуністичної Східної Европи?

Загальновідомо, що друк підручників у сучасній Україні є величезним бізнесом із ґарантованим державним фінансуванням і відповідними «відкатами». Це, своєю чергою, дуже прив’язує авторів до державного замовлення і, відповідно, зміни політичної кон’юнктури – залежно від того, яка лінія, національно-демократична чи постімперська/совєтська, бере верх в українській політиці.

Це не значить, що в написанні українських підручників та рефлексіях над їх станом не відбулося жодних змін на краще. Навпаки: треба віддати належне українським історикам – і вчителям, і науковцям – за їхні постійні старання покращити стан у цій царині.

Тут є дві важливі тенденції: першою є спроба інтеґрувати писання історичних підручників у ширший европейський контекст; другою – критичний аналіз різноманітних етнічних стереотипів, що, на жаль, іще досі побутують на сторінках шкільних посібників.