Австрійські вечори: Юрій Бірюльов – Львівська сецесія

23 вересня 2010 р., 17:00
Культурно-Мистецький Центр “Дзиґа” (вул. Вірменська, 35)

Львів часто називають «перлиною сецесійної архітектури». А й справді, якщо вже мати про неї хоча б найменше уявлення, то можна побачити її всюди. Й тоді не виникає непорозумінь з появою загадкових знаків, невідомих зображень й облич на стінах…
Чи можемо ми уявити собі Львів без сецесії? Думаю, що так, можемо. Проте лише в тому випадку, якщо взагалі не здатні нічого уявляти. Тільки якщо ходитимемо по вулиці з заплющеними очима. Або ж в круговерті трудоднів остаточно загубимо відчуття прекрасного. Це нормально. Іноді справді буває далеко не до цього. Інша річ, коли раптом, зненацька, ні з того ні з сього, просто йдучи по вулиці (не знаю, вранці, над вечір чи пізно вночі) – у нас виникає нестримне бажання озирнутися довкола себе! Що ми могли б побачити чи то пак прочитати на стінах давно знайомих нам будинків? Буває й так, що іноді всі теми для розмов вичерпані й, здається, немає про що розмовляти далі, хороший варіант – задуматися над сецесією. Тільки-от, добре було б знати, що вона таке.
«На межі ХІХ-ХХ ст. у мистецтві всіх країн Європи з великою інтенсивністю поширився новий, оригінальний художній напрямок. Він отримав різні назви: «арт-нуво», «юґендстиль», «ліберті-стиль», «модерн», «сецесіон». Саме під впливом останнього, прийнятого в Австро-Угорщині терміну (в перекладі з німецької – «відокремлення») на західних землях України цей стиль традиційно називали в науковій літературі й широкому вжитку «сецесія». Цей термін, що відбиває історичні та регіональні умови виникнення львівського модерну, ми використовуємо і тепер поруч із синонімом «новий стиль» (Ю.Бірюльов. Мистецтво львівської сецесії)
Львів ще часто називають «перлиною сецесійної архітектури». А й справді, якщо вже мати про неї хоча б найменше уявлення, то можна побачити її всюди. Й тоді не виникає жодних непорозумінь з появою загадкових знаків, невідомих зображень й облич на стінах, можливо, ніколи до того небачених. Натомість, цілком несподівано з’являється тривожне відчуття історичної перспективи. Це, насамперед, пов’язане з невідомим призначенням такої великої кількості башт на дахах й порожніх віконець, крізь отвори яких проглядаються лише маленькі шматочки неба. Малюнки із зображенням екзотичних рослин і птахів, складні числа, написані по-римськи, під якими можуть спокійно простоювати постаті середньовічних лицарів чи у повний зріст дрімати оголені міфічні німфи і музи… Декотрі з них прикрашені гуцульськими орнаментами і візерунками, дахи покриті кольоровою черепицею, які чимось нагадують в десятки разів збільшений макет звичайної дерев’яної сільської шкатулки чи хати…
«Важливою частиною нового художнього світогляду був символізм, в якому прихильники сецесії знайшли концептуальне узагальнення своїх прагнень й переживань… Символістська ідея творчого схоплення миті єдності двох сфер існування – матеріального та ірраціонального – втілилась на практиці в принцип синтезу об’єктивної реальності і суб’єктивного сприйняття, що став основою естетики сецесії… Вібруючі, хиткі, незамкнуті сецесійні форми і лінії були символами безмежності та невловимості буття, вічного життєвого циклу, сил природи, що зв’язують людину з Всесвітом. Культивуючи поклоніння перед природою, язичницькі, пантеїстичні ідеї, новий стиль відроджував основи давньослов’янського світогляду, цілісне народне сприйняття дійсності» (Ю.Бірюльов. Мистецтво львівської сецесії)
Ці будинки сформували обличчя сучасного Львова, змінили його просторово-часову перспективу. Лише за два неповних десятки років в період з кінця ХІХ ст. до Першої світової війни зусиллями архітекторів Т.Обмінського, В.Садловського, І.Левинського, А.Захарієвича, В.Нагірного, О.Лушпинського та ін. за колосальної підтримки провідних тогочасних будівельних фірм в місті з’явилася мережа нових вулиць, що до сьогодні створюють ефект казкового павутиння, потрапляючи до якого звичайний перехожий має шанс відчути себе загубленим не лише в просторі, а й в часі. Архітектура львівської сецесії і є цим казковим павутинням, що огортає старовинну частину міста, ніби подовжуючи її до найвіддаленіших куточків. Будівлі цього стилю ми можемо віднайти чи не на кожній вулиці й жоден з них не буде схожим на інший. Кожен з них є вираженням цілісної художньої думки як ззовні, так і всередині й ніби складає окремий символічний світ, окрему реальність.
Взяти хоча б оцей на площі Міцкевича… Пам’ятаю його ще з дитинства. «Будинок книги» з величезними скляними вітринами, щось занадто велике й об’ємне, занадто масивне й цілком неосяжне для дитячого пізнання. Зазвичай, туди доводилося ходити в примусовому порядку, у справах за ручку з мамою, коли їй конче потрібно було придбати там якусь нову книгу, можливо-що навіть польською чи то й чеською мовою, тоді наприкінці сімдесятих це було дуже модно… Що я міг пам’ятати, крім його буденної й сірої величі, його повсякденної кам’яної присутності тут, на цій площі, в компанії якогось дуже далекого й зовсім невідомого мені, окриленого музами пана? Але я його запам’ятав… Можливо, просто лише на добру згадку. Потім повз нього мені доводилося проходити ще нескінченну кількість разів – весною, взимку, влітку, восени. Йшов час, змінювалися не лише мої власні настрої й пори року, але й держави, століття й епохи.
Чи той, на розі Чайковського й проспекту Шевченка, що заведено було в народі називати незрозумілим тоді мені словом «сквозняк». Там теж в дитинстві мені доводилося бувати не з власної волі. Попри черги за дешевою любительською чи докторською «ковбасою», можна було ще й оптом діждатися й якогось невеличкого подарунка долі – стакан виноградного соку, солодку печеньку або сто грамів «Червоно маку»… Хоча й фірмовий магазин «Світоч» був зовсім поряд, все одно довелося б стояти в черзі. Його вже менше так називають, як називали тоді, в кінці сімдесятих, зрештою, й магазинів у Львові побільшало й таких видів «ковбаси» вже майже не стало. Вони різні, хоча й будувалися з різницею в менш ніж десять років, як зазначають спеціалісти, між ними є кілька суттєвих розбіжностей чи протиріч. Та, як би там не було, хіба можна собі уявити сучасний проспект Шевченка без дому Сеґаля (1904-1905 рр.) чи площу Міцкевича без першого львівського хмарочоса т.зв. «Будинку книги» (1912-1921)?
Унікальність сецесійної архітектури Львова не лише в її зовнішній привабливості, художньому вирішенні, неповторній поетичності ліній і форм, вишуканій орнаментації і багатому декоративному оздобленні, а й в сміливому застосуванні нових будівельних технологій. Величезне значення для архітекторів цього стилю мало вирішення проблеми максимального наповнення внутрішнього простору будівлі сонячним світлом, звідси – поява великих скляних вітрин на нижніх поверхах, різноманітні світлові прорізи й отвори, використання вітражів. Завдяки впровадженню метало-цегляних й залізобетонних конструкцій внутрішні стіни позбувалися несучої функції, тому й значно розширювався внутрішній об’єм споруди. Загалом же будинок уподібнювався живому організмові, дереву чи іншій рослині, й своєю появою в тому чи іншому місці повинен був ніби доповнювати природній ландшафт. Звідси й органічність візуального сприйняття сецесійної забудови – кожен із цих будинків «на своєму місці», жоден з них не заступає собою інший.
До слова, у Львові навіть залізничний вокзал сецесійний (архітектор В. Садловський, 1899-1903 рр.), хоча й був частково зруйнований під час Другої світової війни, збереглися центральний купол і зала, а також унікальний каркас над коліями з використанням заліза і скла. Щось схоже свого часу можна було побачити лише в Парижі, Берліні чи Відні.
Такий архітектурний бум початку ХХ ст. багато в чому був пов’язаний з тогочасним статусом Львова як адміністративно-політичної та культурної столиці Галичини в складі Австро-Угорщини. Ось що пише Ю.Бірюльов в статті «Сецесія у Львові»: «З кінця ХІХ ст. у Львові тривав демографічний вибух: в 1890-1914 рр. населення зросло майже на 75% (90 тисяч осіб). На початку століття Львів вдвічі перевищував за кількістю населення Краків, друге за величиною галицьке місто… Швидко будувалися не лише урядові та громадські будівлі, але також житлові будинки (особливо для здачі в оренду), було прокладено десятки нових вулиць. В 1890-1907 рр. осучаснено комунальне господарство (водопровід, систему каналізації, газо- та електропостачання, телефонні мережі, з’явився перший електричний трамвай в Галичині і т. д.). Обриси міста виразно змінювалися. Будівельна лихоманка співпала з періодом розквіту сецесії, яка привела до глибокої архітектонічної трансформації Львова. Впродовж п’ятнадцяти років місто перетворилося в справжній ансамбль сецесійної архітектури…»
Неначе щось звичне й буденне, ці будинки, як одухотворені кам’яні велетні, ось вже століття мирно співіснують з нами.