Мистецький проєкт Влодка Кауфмана «Живиця»

Влодко Кауфман тривалий час досліджує себе, минуле і сьогодення через образи, які сформувалися ще у молодості – птахи, риби, дерева, та ін. У 2010 році відбулася широкомасштабна виставка Кауфмана в київському Музеї сучасного мистецтва України. Ця виставка містила авторські серії художника, які він розпрацьовував у 2000-х – «екотеатр», «птахотерапія», «живиця», «карпаторозділ»… В коментарі до цієї виставки Влодко казав:

«Я не малюю, я вирощую… так само як кільця нашаровуються в дереві, так і я накладаю і накладаю все нові і нові шари матерії і значень…». Я також написав дещо про це вирощування: «Вирощування – це спосіб створення інших світів, в якому Кауфман уникає інструментів репрезентації (він фактично не користується пензлями та іншими засобами, а накладає фарби більш скульптурно) і творить об’єкт тривалий час, накладаючи і накладаючи, продряпуючи чи перетворюючи первинні шари аж до виснаження». У такому розумінні, Влодко Кауфман виступав не як художник практикуючий живопис через малювання, а як художник, який більше нагадує садівника, художник, що вирощує.

Тоді, у 2010 році, Влодко робив свій перформативний живопис, у якому форма дещо нагадувала спосіб збирання живиці у лісах – як ви певно знаєте для цього сосни шрамують, роблять такі надрізи, з яких точиться сік і цей матеріал стає основою розчинників (наприклад керосин), якими зокрема розчиняють фарби. Картини Кауфмана мали вигляд таких порізаних дерев, і фарба тут виступала не матеріалом, за допомогою якого формувалася візуальна репрезентація, а була певною автономною сутністю, яка як живиця точилася, але не з дерева, а з картини… У 2024 році, виставкою на Дзизі, ці картини остаточно «завершилися» – живописна матерія була зшкрябана з основи і перетворилася на «купки живопису». Картина як вислів, як образ, як цінність очистилася і все, що від неї залишилося – це невелика кількість матерії. Але якщо одні картини втратили свою живописність, перестали нам щось «показувати» і перетворилися лише на фарбу, то поруч з’явився загадковий об’єкт – фортепіано, яке «обросло» фарбою і стало живописом. Навіщо Кауфман робить усе це?

Очевидна метафора цього проекту – це музика, вірніше стосунки музики і образу. Як у випадку із фарбою, яка є інструментом для створення картини, фортепіано є інструментом для створення музики.

«Чому ми сприймаємо абстрактність музики спокійно і не запитуємо по сто раз, що хотів сказати композитор?», – каже Влодко, – «але щойно ти виставиш абстрактну картину, як до неї з’являються запитання». І це не випадково, Вільям Мітчелл твердить, що немає чистої картини – завжди є картина-текст, і ми несвідомо очікуємо «прочитати» картину, хочемо щоб вона говорила, як оповідання чи новела. І якщо картина нічого не «говорить» то глядач розчаровується, бо не може вдивлятися у картину так як слухач вслухається в музику.

Препароване візуально фортеп’яно – це не перша взаємодія із музичним інструментом. Зазвичай Кауфман їх вивчає – спалює, закопує, підвішує за струни. Така конструкція через деструкцію. Він ніби шукає відповідь на це старе питання – чому музика абстрактна, а картина ні? Ця дилема була характерна для Фрідріха Ніцше, який у своїй виданій дипломній роботі міркував над двома імпульсами європейської культури – аполонівським (візуальне) та діонісійським (музичне). У цій схемі оця діонісійська музика та ритм є первинними чинниками, пов’язаними із хаосом та природою, а аполонівський імпульс намагається надати хаосу форми, опанувати звук через поезію, мову. Музика – це воля, як казав філософ, а опанований візуально музичний імпульс – це поезія. Можливо, Кауфман намагається опанувати візуальним медіа музичний інструмент для певного твердження, маніфесту? Можливо…

Текст: Богдан Шумилович